Візит Дональда Трампа до Китаю – це значно більше, ніж просто дипломатична подія чи черговий саміт двох великих держав. Насправді ми спостерігаємо початок дуже небезпечного і водночас дуже показового процесу – поступового переходу світу до нової системи глобальних відносин, у якій головними гравцями знову стають наддержави, а інтереси середніх держав дедалі частіше розглядаються як елемент великої геополітичної гри.
Офіційно сторони говоритимуть про “стабілізацію відносин”, “світову економіку”, “мир і розвиток”. Але, якщо перекласти з дипломатичної мови на нормальну, то мова йде про гроші, технології, ресурси, санкції, Тайвань, Іран, контроль над ринками та нові правила співіснування США і Китаю… Великі медіа прямо пишуть, що головними темами переговорів стануть торгівля, тарифи, рідкісноземельні метали, AI, напівпровідники, енергетика та глобальна економічна стабільність. Україна у цьому порядку денному практично не звучить. І це дуже серйозний сигнал.
Адміністрація Трампа поступово переходить до транзакційної моделі зовнішньої політики.
Не ідеологія. Не цінності. Не “битва демократії з автократіями”. А прагматичний розрахунок: де вигідно, де дорого, де можна домовитися, де можна зменшити витрати і де можна швидко отримати політичний результат…
Китай, своєю чергою, готовий збільшувати закупівлі американської продукції – сої, зерна, LNG, літаків Boeing. США можуть частково пом’якшити тарифний тиск або відкласти окремі технологічні обмеження. Навіть участь керівництва Nvidia у супровідних переговорах показує, що йдеться про величезний технологічний торг навколо AI-чипів та напівпровідників.
І тут важливо розуміти одну річ: США і Китай не збираються ставати союзниками. Але вони намагаються уникнути неконтрольованої конфронтації. Фактично формується модель “керованого суперництва”. Тобто конкуренція зберігається, але її намагаються перевести у контрольовану форму, щоб не обвалити глобальну економіку і не довести ситуацію до прямого зіткнення.
Саме тут для України починаються ризики. Коли Вашингтон концентрується на Китаї, Тайвані, Індо-Тихоокеанському регіоні та глобальному технологічному протистоянні, українська війна автоматично перестає бути єдиним центром уваги США. Особливо, якщо адміністрація Трампа намагатиметься уникнути одночасної жорсткої конфронтації і з КНР, і з РФ.
Тому небезпека полягає не у якомусь одномоментному “договорняку”. Все набагато складніше. Формується середовище, у якому українське питання може поступово стати частиною ширшого глобального балансу між США, Китаєм, Росією та Європою. Наприклад, Китай може допомагати США у питаннях Ірану чи стабілізації світових ринків. США у відповідь можуть м’якше реагувати на окремі китайські економічні дії. При цьому Пекін не припинить підтримку Росії, максимум, зробить її менш публічною і менш демонстративною.
Китай не відмовиться від РФ. Для Пекіна Росія – це стратегічний тил, ресурсна база і фактор відволікання Заходу.
Китай не зацікавлений у поразці Росії. Але Китай також не хоче повного хаосу і глобального обвалу економіки.
Окремо треба розуміти, наскільки серйозною стала залежність світу від Китаю. Пекін контролює критичні сегменти рідкісноземельних металів, компонентів електроніки, акумуляторів і значну частину ланцюгів постачання для високотехнологічного виробництва. І Китай уже прямо використовує це як інструмент політичного впливу.
Для України це означає ще одну небезпеку: навіть західний ВПК дедалі більше залежить від китайських компонентів. А отже, будь-яке загострення між США і КНР автоматично впливатиме на виробництво дронів, боєприпасів, електроніки та військових систем для України.
Ще одна проблема – інформаційна та політична втома світу. Багато інших тем починають витісняти Україну з центру глобального інформаційного поля. А це означає, що нам дедалі складніше буде утримувати той рівень міжнародної мобілізації, який існував у перші роки великої війни.
І тут виникає найнебезпечніший сценарій – поступове просування ідеї “заморожування” війни. Не через прямий примус. А через сповільнення допомоги, розмови про “втому”, необхідність “стабілізації”, пошук “компромісів”, тиск через фінансування та зміщення глобальних пріоритетів…
Китай тут дуже активно намагатиметься грати роль “миротворця”. Пекін уже давно просуває риторику “багатополярного світу”, “необхідності переговорів”, “неприпустимості блокового мислення”. Але проблема в тому, що у китайському баченні “стабільність” дуже часто означає фіксацію поточного балансу сил.
А для України це може означати спробу поступової легалізації замороженого конфлікту.
Але є і зворотний бік ситуації. Чим більше США концентруватимуться на Китаї, тим більше Європа буде змушена покладатися на Україну як на ключовий військовий бар’єр проти Росії. І саме тут для нас відкривається вікно можливостей. Україна вже зараз фактично стає основою нової європейської безпеки. Наш ВПК, дронові технології, бойовий досвід, системи РЕБ, адаптивність армії – це те, без чого Європа вже не зможе будувати власну оборонну систему.
І саме тому головний висновок для нас дуже простий. Україна повинна максимально швидко переходити до справжньої суб’єктності: до власного сильного ВПК, технологічної автономності, глибокої інтеграції у європейську систему безпеки та усвідомлення того, що новий світ буде значно менш стабільним і значно менш романтичним, ніж багатьом хотілося б.
Віктор Ягун, заступник голови СБУ у 2014–2015 роках, генерал-майор запасу СБУ
за посиланням
