Керівник Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталій Кулик в інтерв’ю УНІАН розповів, як розрізнити запевнення у допомозі і справжні гарантії безпеки, чому Європа включається надто повільно, і чи виправдані бажання Трампа про швидкий мир в Україні.
Переглянути відео-версію інтервʼю можна за посиланням.
Гарантії безпеки для України – тема, яка обговорюється, напевно, ще з початку року. Перед Мюнхенською конференцією безпеки мова йшла, зокрема, про те, що гарантії потрібні, аби ми могли виходити в якийсь переговорний трек. Зараз в інформполі активно обговорюється можливість зустрічі Зеленського з Путіним. А що ми, на вашу думку, маємо з гарантіями безпеки?
Думаю, попри те, що говорять політики, ми не маємо якоїсь чіткої конфігурації майбутніх гарантій безпеки. Адже гарантії відрізняються від запевнень. Запевнення – це те, що обіцяють, але можуть не робити, як це було з Будапештським меморандумом. Своєю чергою, гарантії безпеки мають чіткий механізм реалізації, тобто вони включаються автоматично або передбачають певні дії. При цьому, це рішення не потребує додаткових політичної волі, голосування тощо.
Простими словами, якщо починається час “Ч”, загроза вторгнення чи щось таке, ви отримуєте такі гарантії, конкретний пакет безпеки – введення військ, завдання ударів по визначених цілях, початок якоїсь військової кампанії, надання допомоги і так далі. Тобто, існує механізм реалізації. Причому цей механізм – це чіткий алгоритм. Зараз я такого пакету безпеки не спостерігаю.
Так, політики говорять, але говорять на межі запевнень і гарантій. Даються якісь гіпотетичні обіцянки, наприклад, щодо того, що Україна не буде в НАТО, але отримає якийсь статус і буде захищена п’ятою статтею… Але, як ми бачимо, насправді навіть ті країни, які є членами Північноатлантичного альянсу, вони цією статтею не надто захищені.
Це теж пов’язано з тим, що немає чіткого механізму реагування на загрози? Чи це пов’язано з тим, що світ так катастрофічно змінився за останні роки, що просто ніхто не збирається виконувати прописані зобов’язання?
Світ дійсно змінився, і рівень загроз, який існував для країн НАТО, наприклад, до 2008 року, потім до 2014 чи 2022 років, теж змінювався. Сам Північноатлантичний альянс не надто адаптувався до нових викликів та змін. І таке сприйняття реальності – це питання навіть не так до альянсу, як до країн-членів, до їхнього політикуму та до їхніх суспільств.
Контекст політичних заяв правлячих груп у Франції, Німеччині, Бельгії, Іспанії, Італії свідчить про те, що там не надто хочуть приймати нову реальність. Вони хочуть повернутися до 24 лютого 2022 року – ту реальність, яка б не передбачала континентальної війни і де немає військових загроз безпосередньо їх території. Щоб війна була десь там далеко – бажано, за межами їхніх буферних кордонів в Україні чи в Східній Європі загалом. Можливо, десь у Африці, Південній Азії чи на Близькому Сході, нехай війни і будуть, але нас, мовляв, залиште у спокої і не чіпайте. Це означає, що НАТО не готове до адекватного реагування на військові виклики, які йдуть з боку Росії.
Окремі країни НАТО розмірковують, що в різних сферах можна говорити про різні ступені запровадження гарантій безпеки. Приміром, захищати “якісь хутори в Естонії чи Литві” (це майже дослівна цитата) від російської експансії, використовуючи п’яту статтю статуту НАТО, вони не будуть. Адже це не співмірно з загрозами, які може принести пряме військове зіткнення з Російською Федерацією на рівні обміну ядерним ударом.
Тому не дивно, що не лише для України, не лише для країн НАТО, а взагалі для європейського континенту, існує катастрофічний дефіцит безпеки.
Ризик військового зіткнення, хоча він і високий, ще не дійшов порогового значення. Тому політики, умовно, в Чехії чи Румунії вважають, що ці ризики їх не стосуються і п’ята стаття від можливої континентальної війни захищає їх надійно (в Польщі чи Балтійських країнах так вважають меншою мірою).
Якщо немає гарантій захисту в межах НАТО, то чи можна розраховувати на двосторонні союзи (в тому числі, з країнами, які є членами Альянсу)? Приміром, Україна домовляється з Німеччиною про якісь конкретні речі, якщо наступить час “Ч”, і ці домовленості ратифікуються парламентами цих країн. Чи такі гарантії дієві? Така система може працювати?
Теоретично, про це говориться давно. Приміром, Україною вже підписані безпекові угоди з понад двома десятками країн. Ці угоди передбачають надання Україні допомоги, розширене військово-технічне співробітництво… Але насправді цього не недостатньо.
Навіть ратифікація таких угод в парламентах країн не є гарантією того, що у відповідний момент ці країни будуть надавати нам необхідну допомогу. На це, приміром, впливає складність економічної ситуації в цих країнах. Європейська економіка заходить в рецесію, відповідно, в короткостроковій перспективі очікувати швидкого збільшення видатків на оборону і збільшення виробництва товарів військового значення від європейців, не варто.
Ба більше, якщо відбудеться заморозка війни в Україні, то це може означати, що і в середньостроковій перспективі не відбудеться перебудування європейських економік на військові рейки. Тобто, вони не збільшать виробництво військових товарів, а навпаки, будуть зменшувати ці видатки, прикриваючись різними потребами соціального характеру, сталого розвитку тощо.
Окрім того, у самих європейців є дефіцит нових видів озброєння, озброєння нового покоління, яке зараз є ефективними на полі бою в Україні. Європейці нам збули свою колишню застарілу техніку, а от виробництво нового потужного озброєння, яке справді може завдавати дошкульних ударів по РФ, є штучним. Тих обсягів, які є, не вистачить задовольнити потреби самої Європи, не кажучи вже про наші.
Так, ми довго говоримо на Рамштайнах, що наша безпека і безпека Європи взаємопов’язані, і що плани виробництва військової техніки, боєприпасів європейських союзників мають враховувати наші потреби. Гарантії безпеки в цьому сенсі полягають в тому, що якби це дійсно було синтезовано, об’єднано, ми б ставали взаємозалежними. У європейців були б ринки збуту зброї та боєприпасів, ми могли б стати полігоном для їх випробовування. Своєю чергою, Україна теж вкладала б свою частку у виробництво – технологіями, модернізацією, застосуванням тощо.
На саміті НАТО у червні, коли приймалося рішення про збільшення оборонних бюджетів, така модель співпраці обговорювалась теж. Чи вона все ж таки знаходить якусь реалізацію, чи все так і залишилося на рівні слів, бо Європа нікуди не поспішає?
Темпи нарощування [воєнного] виробництва вкрай низькі. Темпи об’єднання потенціалів наших військово-промислових комплексів – занадто низькі.
Певні дії відбулися, але достатніх капіталовкладень, які б швидко наростили в об’ємі виробництва, не відбувається. І треба також враховувати, що окрім нездатності європейських економік, чи неготовності європейського істеблішменту до мілітаризації економіки, існує політичний контекст. Європа знаходиться в перманентній електоральній кризі, яка проявляється в тому, що популістські політичні сили, які розігрують карту війни і миру в Україні (чи на Сході Європи), антиміграційну політику, заграють з Росією, перетворюються на домінуючі політичні сили. Вони входять в уряди, в урядові коаліції і, відповідно, починають змінювати політичний ландшафт Європи.
Тому, коли я чую від європейців про гарантії безпеки, я хотів би більше конкретики в механізмах. Адже поки що чіткої політичної волі на готовність спільного розміщення військових контингентів в Україні, як одну зі складових гарантій безпеки, я теж не бачу.
Чи може Україна зробити якісь кроки, щоб або пришвидшити розробку таких механізмів нашими партнерами, або, можливо, навіть самостійно запропонувати ці механізми, бо ми в цьому зацікавлені?
Не думаю, що в Україні є аргументи, які переконали би європейців увійти до нас військовими контингентами і стати стабілізаційною місією. Європейці хочуть спочатку мир, тобто угоду про мир, а потім розміщення миротворчих місій, які цю угоду підтримують.
Але є нюанс: якщо така угода буде, вони взагалі можуть відійти, і все. Мовляв, у вас уже є угода, вам вже не потрібні ці контингенти.
Так, це паска, яку ми прекрасно усвідомлюємо.
Тому основний тягар домовленостей, основні козирі в цій історії знаходяться, як не сумно, в руках у Трампа. Лише Сполучені Штати здатні переконати європейських союзників розгорнути військову стабілізаційну місію. Сполучені Штати можуть дати свої гарантії безпеки європейцям, убезпечити їхнє розгортання хоча б на заході України (не біля лінії бойового зіткнення). А на лінії бойового зіткнення можуть бути, приміром, треті країни, які не входять у НАТО (Росія особливо на таких речах наголошує)…
Але все це – довга історія. Трамп хоче буквально за кілька тижнів скласти ці пазлики. Якщо американська дипломатія знайде цей алгоритм, модель, за якою вдасться втягнути в переговорний процес (і таким чином створити надійний механізм пришвидшення закінчення війни) Китай, Бразилію, Азійські країни, Індію, ще якісь країни, які потенційно готові до подібних миротворчих операцій, готові включатися у відбудову, готові приходити сюди у вигляді гравців, кожен отримає свій профіль.
Для нас це також відкриває певні можливості. Може бути таке, що ми будемо мати кілька раундів переговорного процесу. Цей процес буде складний, з різними іксами, ігреками, які будуть виникати по ходу переговорів. Але, якщо зараз дивитися на поведінку нашої дипломатії, політичного керівництва, то вже є усвідомлення можливих пасток, які можуть виникати під час цих переговорів…
Та головне питання: чи готовий колективний захід, у випадку поновлення загрози для України, застосувати силу стримування, окрім санкцій. І саме на це питання я поки що відповіді не бачу. Очікувати на швидкий мир не варто.
