Ветерани — люди, які на фронті керували дороговартісною технікою, організовували логістику під цілодобовою атакою ворожих дронів, діяли в умовах, де ціна помилки — життя. Вони навчені швидко ухвалювати рішення і не втрачати голову там, де в інших починається паніка.
Однак суспільство часто бачить повернення ветеранів як проблему. Напевно, легше підтримувати міфи про «травмованих війною», ніж визнати очевидне: ветерани — це найцінніший людський капітал.
Ветерани — професіонали й експерти, а не «проблема»
Нам навʼязують російський наратив про те, що ветерани «не здатні адаптуватися», «вибухонебезпечні» та «непридатні до мирного життя» — це не що інше, як ворожа пропаганда, зручно загорнута у суспільні страхи.
У сьогоднішній війні солдат на полі бою отримує круті скіли, опановує технології, має справу з великою кількістю різноманітної техніки — від водіння важкої автомобільної техніки до навичок роботи з польовим обладнанням, набуває комунікативні уміння. Проте повернення в цивільне життя — це все ж черговий виклик, пов’язаний із низкою труднощів.
Так, навіть супергероям потрібна адаптація.
Можливі ситуації із побічною дією антидепресантів. Хтось може вдатися до вживання алкоголю. Не тому, що слабкий, а тому, що живий. І реальність така, що не всі ветерани легко вливаються в цивільні колективи, кожен з них пройшов свій військовий шлях, і є ті, у кого він був надскладним. Також треба розуміти, що там, в армії, все чітко, тут — розмито і хаотично.
Багато хто з ветеранів каже: треба мінімум пів року, щоб перелаштуватися з військового режиму на мирний. І важливо провести ці шість місяців з користю. Не зайти в депресію, не почати зловживати алкоголем, не втратити інтерес до життя. Що можна зробити за цей час? Підтвердити чи прокачати свої навички.
Суспільство має бути готовим активно допомагати, а не просто «не заважати». Бо скільки про цукор не говори, солодше не стане. Добре, що зараз є багато ветеранських організацій, які допомагають пройти цей шлях. Добре, що окрім Мінветеранів, включився активно й громадський сектор. Але масштаби такі, що без системної державної політики нам не впоратися. Наше спільне завдання — зробити так, щоб повернення до цивільного життя було не проблемою, а новим стартом.
Кваліфікаційні центри: Місток у цивільне життя
Що робити? Створити чітку систему визнання бойових навичок і перетворення їх на цивільні спеціальності. Фахівець з аеророзвідки — майбутній аналітик у сфері безпеки або агросфері. Тактичний медик — ідеальний рятувальник або працівник швидкої. Командир підрозділу — управлінець, якого не злякає жоден корпоративний тиск чи управління ризиками.
Кваліфікаційні центри вже працюють, але їхню діяльність потрібно масштабувати. Процес підтвердження знань, умінь і навичок має бути швидким й без зайвої бюрократії. І саме таким він є. Чому? Бо згаяний день — це втрачені можливості для економіки країни, яка зараз потребує організованої системи залучення професіоналів більше, ніж будь-коли.
Припинити імітацію
А що ж суспільство? Воно різне. Хотілося, щоб воно не перекладало відповідальність на самих ветеранів. Але назвімо речі своїми іменами: реінтеграція — це не милостиня, а інвестиція в майбутнє.
Що робити негайно:
- Розвіяти міфи. Інформаційна кампанія, яка розповідатиме про реальний потенціал ветеранів.
- Постійно працювати з бізнесом, щоб розробляти спільні бачення перспектив, аби було чітке усвідомлення, що працевлаштування ветеранів — це не благодійність, а вигідний кадровий хід.
- Держава має підтримати тих, хто хоче здобути нову професію або її підтвердити.
- Програми стажування та додаткові бонуси. Бізнесу також потрібні стимули і мотивація у працевлаштуванні ветеранів — це має бути взаємовигідна «win-win» стратегія.
Що в підсумку? Час розпрощатися з усіма застарілими штампами й почати дивитися на реальність. Бо справжні воїни — це не тягар, а двигун країни. Або ми це зрозуміємо, або втратимо безцінний людський капітал в нашій бюрократії й поточних проблемах. Вибір за нами.
