Надзвичайний і Повноважний Посол Об’єднаного Королівства Ніл Кромптон в інтерв’ю УНІАН розповів про вигнання з Лондона російських олігархів, стратегічний програш РФ та перспективи повернення Україною ядерної зброї.
Відеоверсію інтерв’ю дивіться за посиланням.
Ніл Кромптон – посол Його Величності в Україні, який до 2025 року представляв Велику Британію у Королівські Саудівська Аравія. Фахівець із Близького Сходу та Північної Африки опинився в Україні менше року тому, але вже полюбив українську впертість і прямолінійність, силу духу та “еспресотонік”.
В ексклюзивному інтерв’ю УНІАН він розповів, як співробітники посольства сприйняли нещодавній заклик Кремля до іноземців терміново залишити Київ через загрози ракетно-дронових атак, як багато британців стали до зброї та допомагають Україні безпосередньо на фронті, чи існують рішення, аби звільнити з полону цивільних, яких Росія, буквально, бере у заручники, та чи погодить колись Британія безвіз для України.
Пане посол, ми з вами бачились сім місяців тому, ви тоді тільки стали до виконання своїх обов’язків в Україні. Що справило на вас найбільше враження в нашій державі? Як змінилась країна в відтоді й до сьогодні?
Мені дуже подобається працювати в Україні. Оскільки я тут відносно недавно, мені важко судити, наскільки сильно змінилася Україна, але я краще її пізнав за той час, що я тут. Звичайно, це країна в стані війни, щодня відбувається дуже багато подій, і траєкторія війни також змінюється щодня.
Мені подобаються українці. Це така цікава суміш сильної національної ідентичності та рішучості виграти цю війну і визначати своє майбутнє. А ще українці надзвичайно індивідуалістичні та інноваційні. Інновації я бачу скрізь, особливо у вашій армії, яка постійно експериментує з дронами. Але не тільки. Навіть коли я йду в кафе пити каву, я вперше в житті скуштував такий напій, як “Еспресотонік”.
Здається, письменник Андрій Курков зазначив в одній із своїх книг, що Україна – це єдина країна у світі, яка мала армію анархістів. Тобто у вас є таке поєднання індивідуалізму і людської сили. Це цікаве відчуття і враження в мене від українців.
Ще українці кажуть, що думають. Я працював з місцевими співробітниками в посольствах у інших країнах, і вони, зазвичай, дуже поступливі до посла. З українцями інша історія. Мої українські колеги дуже прямолінійні: “Пане Посол, ви повинні це зробити, або це”. Мені такий підхід подобається. Я почуваюся вдома.
Нещодавно Кремль взявся до залякування дипломатичних представництв і закликав іноземних дипломатів залишити Київ, Україну. Мовляв, будемо обстрілювати, всі втікайте. Як британське посольство, ви особисто сприйняли ці залякування?
Звичайно, ми серйозно ставимося до питання нашої безпеки. Ми живемо в цьому місті, як і ви, дотримуємося таких самих правил безпеки, як і українці. У нас у всіх стоять оповіщення тривоги. І, звичайно, ми також зобов’язані постійно оцінювати безпекову ситуацію та інформувати наш персонал. Ми до цього не ставимося легковажно.
Але ми тут, і ми працюємо. Звичайно, британські дипломати, які сюди приїхали, зробили це з власної волі. Ми всі знали прекрасно, що тут триває війна. Як я казав, ми серйозно ставимося до цих заяв з Кремля. З іншого боку, коли відбуваються чергові удари по українських містах, це лише зміцнює нашу рішучість допомагати Україні перемогти в цій війні.
Чи йдете ви особисто та співробітники посольства в укриття під час тривог у робочий час? Чи продовжують працювати?
Це залежить, звичайно, від характеру самої тривоги. Ми так само дотримуємося правил, як і українці: спускаємося в укриття під час тривог тощо. В цьому питанні ми керуємося рекомендаціями українського уряду, як і українці. Але у нас також є наше життя і ми живемо його тут.
Чи є у вас в посольстві бомбосховище? І чи були такі співробітники, які сказали: “Напевно, я поїду додому, бо в Києві стало занадто небезпечно”?
Я не можу детально коментувати наші протоколи безпеки. Але ми дотримуємося рекомендацій української влади. Стосовно того, чи хтось поїхав, не було таких. Відколи Кремль зробив свої заяви, чисельність наших співробітників не змінилася.
Чи вчите ви, ваші заступники та інші співробітники українську мову? Якщо так, чи важко вона дається?
На жаль, я не володію українською. Це дещо нестандартна ситуація, оскільки існує така вимога, щоб посли володіли мовою країни перебування. Британська дипломатія загалом має гарну репутацію в плані знання мов. Британські дипломати є сильними лінгвістами.
До України я працював послом в Саудівській Аравії, і я володію арабською. Але я прибув сюди одразу після попереднього посла (мій попередник Мартін Гарріс чудово володів українською), одразу після попередньої роботи. Тож у мене не було можливості [вивчити мову].
Проте багато британських дипломатів в посольстві володіють українською. Наприклад, моя заступниця Лотті вільно спілкується. І ті дипломати, які зустрічаються з українськими посадовцями, також мають рівень володіння. Такою є усталена практика. І я впевнений, що мій наступник, хто б це не був, просто зараз вивчає українську мову.
Повернімось до війни. Чи відомо вам, скільки громадян Британії бере участь у війні на боці України?
Чесно кажучи, ні. Ми знаємо, що певна кількість наших громадян воювала. Ми бачимо історії в новинах або час від часу отримуємо інформацію про те, що хтось загинув. Дехто служить у Збройних Силах України, в Міжнародному легіоні. Якщо вони служать у ЗСУ, то вони є українськими солдатами. Але ми, як Британія, надаємо їм консульські послуги, якщо у них виникають проблеми.
Тому точної кількості ми не знаємо і бачимо їх нечасто. Але якщо вони звертаються до нас, ми намагаємося допомогти їм так само, як і будь-якому іншому громадянину Великої Британії.
Нам також відомо про британців-військовополонених. Ми співпрацювали з українською владою, щоб спробувати визволити їх. Вчора (розмова велась 09 червня 2026 року, – УНІАН) у моїй резиденції проходив захід, присвячений військовополоненим. І одним зі спікерів був британець Шон Піннер. До повномасштабного вторгнення він жив у Маріуполі та одружився з українкою. Він розповів дуже зворушливу історію. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його командир сказав: “Це не твоя війна, ти можеш іти”. Але він відповів, що провів зі своїм підрозділом три роки. Зрештою, він потрапив у полон. Я зустрів його, здається, у 2023 році в Ер-Ріяді під час звільнення 150 українців та 10 іноземних військовополонених за посередництва наслідного принца Саудівської Аравії. Тоді я зустрівся з ним уперше, а вчора ми знову зустрілися…
Щодо полонених британців. Коли я був у полоні, хлопці з 36-ї бригади морських піхотинців з Миколаєва розповідали мені, що вони служили разом з громадянином Британії. Його звати Джонні, молодий хлопець. Прізвище, на жаль вони не пригадали. Чи відома вам доля цього Джонні? Де він і що він тепер?
Так, я пам’ятаю, ви згадували це ім’я. На жаль, я не знаю. Я мушу перевірити цю інформацію з колегами.
Поговорімо тоді про цивільних заручників Росії. Власне, ноу-хау (в поганому сенсі слова) росіян – вони почали масово набирати в полон (по суті, в заручники) цивільних. Це сотні і сотні людей, які донині перебувають в полоні десь на території РФ, і яких дуже важко міняти, тому що Україна дотримується принципу не міняти військових на цивільних. Які, можливо, ви бачите інструменти, як можна визволити цивільних бранців Кремля, повернути їх додому? Чи має Британія якісь інструменти тиску на Росію в цьому плані?
У нас є ті самі інструменти, що й у інших членів міжнародної спільноти. Вчора у нас відбулася дуже цікава дискусія, під час якої представники ООН та інших міжнародних організацій обговорювали різні виклики та проблеми, пов’язані із військовополоненими. Є ціла низка проблем, коли цивільних осіб або беруть у полон на окупованих територіях, або примусово паспортизують. Крім того, росіяни судять військовополонених, звинувачуючи їх у цивільних злочинах або тероризмі…
Ми маємо такі політичні інструменти як Міжнародний суд ООН, сама Організація Об’єднаних Націй та інші міжнародні структури, щоб привертати увагу до цих проблем і намагатися чинити опосередкований тиск на Росію.
Проблема в тому, що Росії байдуже. Так, деяким людям у Росії не все одно. Думаю, їм стає ніяково, коли різні країни запитують їх, чому вони так поводяться з людьми. І хоча на Велику Британію вони, ймовірно, не звертають особливої уваги, але якщо інші держави кажуть їм, що це суперечить Женевській конвенції чи стандартам ООН, гадаю, для них це вже проблема.
Ми також підтримуємо організації, які збирають докази воєнних злочинів, щоб одного дня міг відбутися законний процес притягнення до відповідальності та здійснилося правосуддя. Це також важливо для того, щоб стримати інші країни від подібної поведінки у майбутньому. Наші міністри можуть допомагати надавати цим справам розголосу.
Тож впливати на Росію дуже важко, але ми мусимо продовжувати спроби. Як Велика Британія, ми твердо віддані міжнародній системі, яка базується на правилах, і ми намагаємося підтримувати ці норми.
Дозвольте уточнити, що я мав на увазі стосовно інструментів впливу. Ми знаємо, і, власне, загально відомо, що в Лондоні зосереджені великі статки, маєтки олігархів, наближених до президента Росії, і вони дуже цінують ці надбання. Вони хочуть бути в Європі, хочуть бути в Британії. Чи можлива асиметрична відповідь на терор із заручниками? В тому сенсі, що за порушення норм міжнародного права буде покарання: приміром, скасований дозвіл на проживання в Королівстві для наближених до Путіна, для тих, хто підтримує агресію.
Так, у росіян колись було багато бізнесових зв’язків в Лондоні.І для російських еліт це була доволі популярна країна. Дуже часто заможні росіяни відправляли своїх дітей на навчання до Британії.Але з початком повномасштабної війни ця ситуація різко змінилася. Британія санкціонувала рекордну кількість російських компаній, а також російських громадян, які мають і бізнес-інтереси, і статки в Британії. Тому об’єктивно їх стало менше на наших теренах.
Що стосується, знову ж таки, олігархів, то вони зараз переїхали до інших країн, а до Британії їм шлях закрито через санкції. Так, ми вжили заходів проти Романа Абрамовича. Раніше він перебував у Лондоні, але зараз поїхав звідти. Тривають судові процеси, щоб спробувати спрямувати виручку від продажу футбольного клубу “Челсі” на користь України…
Якщо ми знаходимо докази того, що люди діяли незаконно, ми вживаємо проти них заходів. Проте зараз у Лондоні, та й загалом у Європі, російських інтересів набагато менше, ніж було раніше. Вони перемістилися в інші частини світу. Водночас є певна частина росіян, які перебувають у нас на законних підставах, мають свої легальні бізнеси, не підтримують війну…
Ще одне велике питання: як російські суверенні активи будуть використані. Це політичне рішення, і позиція Британії тут чітка: ці гроші повинні бути використані на відновлення України. Однак, розмова ще триває, тому що різні країни мають різні думки з цього питання, хоча в цілому погоджуються всі.
Дозвольте уточнення саме по Абрамовичу. Як саме гроші від продажу клубу можна передати Україні?
Я не хочу вдаватися до юридичних подробиць, щоб не надати якоїсь помилкової інформації, бо це доволі складний предмет, але історія в загальних рисах наступна. Уряд Британії через його юристів досяг з Абрамовичем угоди про те, що 2,5 мільярда фунтів стерлінгів від продажу ФК “Челсі” будуть спрямовані на гуманітарні потреби в Україні, але зараз він оскаржує цю угоду в судовому порядку. Він подав апеляцію, тож суддя має заслухати справу, повинен відбутися судовий процес. Залежно від того, що вирішить суд, уряд зможе знову втрутитися. Але, як і всюди, судові справи просуваються повільніше, ніж нам би того хотілося.
Давайте ще поговоримо про наші міждержавні стосунки. Стосовно візового режиму. В Україні майже 10 років діє безвізовий режим з країнами Шенгенського договору. Чи можливий безвіз з вашою країною?
Ми розуміємо, що це проблема. Ми вважаємо, що у нас хороша візова служба. З 2022 року 275 000 українців приїхали до Великої Британії за програмами “Домівки для України” (Homes for Ukraine), тікаючи від війни.
Загалом питання віз та імміграції є політично гострими для британського суспільства, а імміграційний контроль був одним із головних чинників виходу з ЄС. Скасування візового режиму – це серйозний крок, але ми робимо все можливе, щоб спростити цей процес. Як посол, я сподіваюся, що одного дня у нас буде безвізовий режим, але ми ще не дійшли до цього.
Скептицизм щодо безвізу (і не лише з Україною, а, скажімо так, з континентом, з Європою) йде з так званого британського ізоляціонізму? Мовляв, ми живемо на острові і чужих нам не треба? Врешті, побоювання, про які ви кажете, були до 2017 року з боку країн Європейського Союзу. Тоді там говорили, що безвіз спровокує навалу нелегальних заробітчан. Час показав безпідставність таких побоювань…
Дякую за цей бекграунд. Імміграція є актуальним питанням майже в кожній країні сучасного світу, оскільки подорожувати стало набагато простіше. Але також експоненційно зросла кількість людей із зон конфліктів, таких як Сирія та Афганістан, які шукають кращого життя на Заході.
І річ не в тому, що ми є острівною державою. Справа в занепокоєнні тим, що відсоток громадян третіх країн до загальної кількості населення країни зростає, а це створює навантаження на державні служби, наприклад, сфери обслуговування чи охорони здоров’я. Існує сильне прагнення, щоб система була контрольованою та передбачуваною. Ми бачимо це у Великій Британії, в Європі, в США. У цьому контексті рішення про надання безвізового режиму стають дедалі складнішими.
Попри це, є тверда рішучість допомагати Україні та допомагати звичайним українцям. Понад 200 000 українців поїхали жити в британські родини – це була урядова ініціатива, але добровільна для наших громадян.
Нинішній президент України вже шість разів зустрічався з королем Великої Британії. І це – безпрецедентна цифра.
Так, більше ніж президент Трамп.
Ми в Україні гостинні люди. Чи можна очікувати на візит Його Величності до Києва? Нещодавно Україну відвідав його син…
Ми всі можемо сподіватися. Король уже був в Україні в 1996-му році, ще коли він був наслідним принцем. І той факт, що він шість разів зустрічався з президентом Зеленським, свідчить про те, як глибоко він переймається Україною.
Хоча в конституційній монархії король не робить політичних заяв, його дії говорять самі за себе. Наприклад, минулого Різдва, коли Король традиційно звернувся до народу, наприкінці його звернення хор заспівав український “Щедрик”…
Мені також відомо, що Король Швеції був у Львові. Торік восени її високість принцеса Анна, молодша сестра короля, відвідала Україну. Тому будемо сподіватися.
Британія входить до нечисленного світового ядерного клубу. Свого часу Україна теж була його членом. Але під шаленим тиском, в тому числі і Великої Британії, ми добровільно віддали ядерну зброю і зараз жалкуємо про це. Як ви ставитесь до того, що Україна може повернутися до ядерного клубу, щоб убезпечити себе від зазіхань північно-східного сусіда у майбутньому?
Я розумію логіку вашого запитання, тому що гарантії безпеки є екзистенційним питанням для України.
Так, Британія належить до п’яти країн, які задекларували свої ядерні програми. Але ми також підписали угоду про нерозповсюдження. Тому наша політика полягає в тому, щоб зупинити поширення ядерної зброї на планеті. Я значну частину своєї кар’єри присвятив переговорам з Іраном щодо його ядерної програми, щоб зупинити її.
Однак ми усвідомлюємо, що українці зосереджені на гарантіях безпеки та впевненості в тому, що Росія більше ніколи на вас не нападе. Тож постає питання, як саме виглядатимуть ці гарантії безпеки.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте запропонував три складові: по-перше, потужні професійні збройні сили України, які будуть підримуватися партнерами; по-друге, європейський “щит” (надійний тил) із силами на землі та в повітрі, про що тривають обговорення в рамках Коаліції рішучих; а, по-третє, роль Сполучених Штатів, про що також тривають обговорення. Якщо ці всі складові будуть втілені на належному рівні, я сподіваюсь, що українці не будуть відчувати гострої потреби в ядерній зброї. Але це дуже серйозне питання.
Зараз Росія всіляко випробовує НАТО на єдність. Здійснює провокації в стилі трамвайного хама: наступає на ногу пасажиру і дивиться, як він відреагує – відсунеться, чи дасть здачі. Ми бачимо, як дрони залітали в різні країни, в тому числі країни-члени Альянсу. Але млява реакція на це призводить до того, що росіяни вихваляються, мовляв, НАТО слабке, надто нерішуче і, в разі потреби, ніхто не наважиться задіяти п’яту статтю… На вашу думку, НАТО себе вичерпало? Альянс дійсно такий, як кажуть в Росії? А якщо ні, то де та межа між провокацією і нападом, коли НАТО скаже: ви напали на нас і ми задіюємо п’яту статтю?
Я розумію, знову ж таки, логіку цього запитання. І ця тактика росіян нам відома. Росія використовує тактику “багнета” – здається, саме так це описував Ленін: просуватися вперед, доки не наштовхнешся на сталь. НАТО – це демократична організація, яка діє на основі консенсусу, і настрої всередині неї змінилися. Європа переозброюється та фінансує український військовий бюджет. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО суттєво зміцнив Альянс. Путін намагається просуватися вперед, але він щоразу “наштовхується на метал”. Стратегічні позиції Росії зараз є слабшими, ніж чотири роки тому.
Звісно, чим ближче живете до Росії, тим сильніше відчуваєте загрозу. Тактика росіян – це не завжди тільки про зброю, це і про втручання у вибори, це “зелені чоловічки”, яких усі пам’ятають з Криму, і кібератаки, й інші гібридні методи… Ми – Британія – хочемо бачити, щоб існували правила, які поважають усі країни. Але у випадку з Росією вирішує все одна людина – Путін, який не обмежений правилами.
Та що відбувається насправді? Путіну простіше в тому сенсі, що він швидше ухвалює рішення. Але він своїм “багнетом” дедалі більше “натикається на метал”.
Ми знаємо війни XIX століття, XX-го, коли одна країна оголошувала війну іншій. Росія ж, як з Україною, діє підло: ніяких воєн не оголошується. Зараз в чужі країни засилають “зелених чоловічків”, туди залітає “випадково” дрон. В НАТО є якесь спільне розуміння, визначення того, які дії є початком агресії? Умовно, скільки дронів має залетіти, куди вони мають впасти, щоби країни НАТО прийшли до консенсусу, що ось зафіксовано факт нападу і ми даємо відсіч?
Країни НАТО вже відповідають різними способами на ці провокації. Але давайте повернемося в 2022-й рік. “Київ за три дні”, – казали росіяни. Чотири роки минули, і фронт просунувся тільки на 30 кілометрів. Сталін за цей час дійшов до Берліна, а Путін – від кордону до Покровська.
Цю відсіч дали українці, не НАТО, звичайно. Але водночас НАТО розширилося. Кордони альянсу стали довшими, з двома дуже потужними арміями Швеції і Фінляндії. Крім того, країни НАТО збільшують свої оборонні витрати, щоб досягти цільового показника у 5% від ВВП.
Так, Росія продовжує тестування “багнетом”. Але і ціна цих їхніх провокацій теж зростає. І це ми ще не торкнулися довгострокових наслідків від санкцій для Росії…
Мета НАТО – це стримування. А Путіну стає набагато важче аргументувати свої “перемоги” – чи то у протистоянні з Україною, чи то з колективним Заходом. Де ж він перемагає? Як я казав, стратегічна позиція Росії набагато слабша, ніж чотири роки тому.
В мене є таке відчуття, дежавю Ялтинської конференції: війна триває, але країни-союзники вже збираються і говорять про повоєнне облаштування Європи, про роль і долю агресора… Чи є у вас таке відчуття, що Україна, власне, вже пройшла свій Сталінград і візити нашого президента у Велику Британію, візити європейських посадовців в Україну, де обговорюється майбутнє, це – нова Ялта?
Мені здається, що війна зайшла в нову фазу. Це не тільки мої враження, про це пише міжнародна преса, а саме: що ситуація змінилася і тепер в України з’явилася перевага.
Я чую, як українські посадовці кажуть мені, що лінія фронту суттєво не рухається, але ціна з боку Росії збільшується. 35 000 російських солдатів гинуть за стояння на місці щомісяця. Це дуже багато. Упродовж всієї десятирічної афганської кампанії загинуло 15 000 радянських воїнів, а тут щомісяця більші втрати. І також ми бачимо, що Україна тепер має можливості завдавати далекобійних ударів по території ворога. І в Росії всередині самого суспільства все більше розмов про те, що війна нікому не потрібна.
Звичайно, ми всі розуміємо, що має бути прийняте політичне рішення (щодо завершення війни, – УНІАН), рано чи пізно. Але ніхто зі світових лідерів не хоче говорити про це за спиною України. Україна – за столом переговорів.
Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер днями приймав президента Франції Макрона, канцлера Німеччини Мерца і президента Зеленського якраз для того, щоб поговорити про всі ці питання війни, безпеки, і майбутнього (особливо на тлі зміни ролі США в Європі). Якщо ми зможемо досягти припинення вогню, як нам переконатися, що ви отримаєте гарантії безпеки та майбутнє в ЄС? Це майбутнє Велика Британія рішуче підтримує, адже воно означитиме впевненість у завтрашньому дні для України. Тому я хочу віддати належне президенту Зеленському та тому, як він подорожує світом і дбає про те, щоб люди постійно пам’ятали про Україну.
Багато розмов ведеться про переговори з Росією і про компроміс. Компроміс по-російськи – Україна має подарувати Росії частину своїх територій. На думку уряду Британії і вас, як його представника в Україні, яким може бути компроміс, і чи можливий він?
Ми підтримаємо те, що Україна вирішить щодо територій. Ми не будемо нав’язувати якусь позицію. Ми знаємо, що з точки зору міжнародного права, для нас і Крим і інші частини України, окуповані Росією, належать Україні. Будь-які переговори мають початися з режиму припинення вогню вздовж лінії зіткнення, а не з відмови від територій. Україна буде вирішувати, по якій лінії зупинитися.
Ми підтримаємо складні рішення, які ухвалюватиме українське політичне керівництво. Ми вже чули сигнали про певну готовність з боку України, але це прерогатива і повне право України. Рішення повинно виходити від України та бути прийнятним усередині вашої країни.
