Щоразу, коли українцям кажуть “гарантії безпеки”, українці чують “Будапештський меморандум”. На жаль, пропозиції, які обговорюються зараз, також можуть легко перетворились на документ, який нікого ні до чого не зобов’язує.
“Мирні плани” різного штибу обговорюються давно, і теперішній женевський трек – не виключення. Різниця хіба в тому, що торік у цей же час в інформаційному просторі йшлося про “домовленості по Україні” між США та РФ, а зараз все ж відбуваються тристоронні зустрічі – Україна, США, РФ. Крім того, цього разу в Женеві також присутні “радники” з чотирьох європейських країн – Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії. Тобто, Європа не залишається осторонь (з одного боку, для України це добре, але з іншого – Європа досі не має плану: ні як захищати демократичні цінності у період американської турбулентності, ні як фізично захистити себе у разі загрози).
А от щодо суті обговорень, на жаль, ситуація не зрушила з місця.
Про це можуть свідчити як офіційні заяви представників делегацій, так і інформація, яка просочувалась з-за зачинених дверей. Від “за підсумками зустрічі вдалося досягти значного прогресу” до “дискусії були дуже напруженими”.
Односторонні поступки
Цей “результат” – цілком очікуваний. Найголовніше, через те, що ключове питання – питання територій, поступок по якому, вочевидь, Україна робити не має. Та інші учасники “переговорного процесу”, здається, тільки цього і чекають.
Річ у тім, що захопити Донбас військовим шляхом у Росії не виходить. Проте, як зазначає видання The New York Times з посиланням на західну розвідку і військових, російський диктатор Володимир Путін вважає, що РФ має перевагу, тому готовий продовжувати війну ще років зо два. Паралельно, Кремль обіцяє Білому дому “золоті гори” – у разі відміни санкцій доступ до енергоактивів, арктичних проєктів, рідкоземельних металів… Інвестиційні можливості на понад десять трильйонів доларів…
На жаль, така російська стратегія має відгук: напередодні цього раунду переговорів у Женеві президент США Дональд Трамп вчергове натякнув, що Україні потрібно бути поступливішою.
“Більшість європейських країн вже починають розуміти користь, яку їм несе Україна, її існування як незалежної, суверенної, озброєної держави. І деякі з них вже визнають: їм набагато дешевше підтримувати таку Україну, ніж самостійно воювати з Російською Федерацією. Тобто, Україна, так чи інакше, вже є частиною їх власної стратегічної автономії, підтримкою їх стратегічних національних інтересів. Але для США такої “заявки” немає”, – зазначає політолог Ігор Петренко.
Фактично, Україна увесь час намагається зацікавити Штати, щоб такий стратегічний інтерес, зокрема з точки зору економічної вигоди, у них з’явився. Проте поки що виглядає так, що ні мінерали, ні відбудова та спільні фонди, ні збройні проєкти не переважають пропозиції від Кремля (навіть якщо вони брехливі і не стануть для США справді вигідними). І на цьому тлі Трамп припускається помилок.
“Сіра зона” як ідеальна пастка
Намагання президента США зупинити російсько-українську війну “за 24 години” тривають вже понад рік. В його інтересах, аби не завалити вибори, “зупинити” це будь-яким способом до осені поточного року. І тут, як кажуть, усі засоби хороші. Саме тому останнім часом в інформаційному просторі побільшало натяків про необхідність для України “прийняти реалії на землі” та “віддати” Донбас.
“Трампу байдуже, хто контролює Донеччину, – зазначає голова напрямку “Регіональна безпека та дослідження конфліктів” Фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва” Марія Золкіна. – Але одна справа – грати у “вільну економічну зону” на Донеччині в переговорах, і зовсім інша – реально піти цим шляхом. Можна скільки завгодно прикривати історію з Донецькою областю фіговими листками про “демілітаризовану зону” або “вільну економічну зону”, але це все рівно буде декораціями виведення чи відведення на нові позиції українських сил”.
Віддавати свої укріпрайони, які Росія не змогла захопити ще з 2014 року, не згодні ні військові, ні цивільні в тилу. І про це під час виступу у Мюнхені говорив президент України Володимир Зеленський. Мовляв, Україна не може просто вивести свої війська зі своєї території, або ж обміняти землі “один шматок на інший”.
По-перше, за “одним шматком” Росії може захотітись другий, а потім і третій. Слідом за Донецькою областю Кремль буде вимагати Херсонську чи Запорізьку, адже їх росіяни записали у свою Конституцію теж. А потім можна спробувати ще повоювати за Дніпро, Полтаву чи Чернігів. А далі вже й Київ недалеко…
По-друге, вочевидь, якщо Вашингтон змусить Київ піти на такі односторонні поступки, або ж США дійсно будуть готові створити на Донбасі вільну економічну зону та розмістити свої війська, немає віри у те, що вони будуть у цій “сірій зоні” хоч щось контролювати.
Наглядний приклад – присутність на окупованій росіянами ЗАЕС спостерігачів із МАГАТЕ, які багато разів не бачили ні замінованого обладнання, ні розгорнутих позицій російських військових на території, ні звідки саме (і, як наслідок – хто саме) стріляв по підстанціях…
Будапештський меморандум 2.0
Укладати якісь домовленості без гарантій безпеки – означає одразу підписатись на нову ескалацію.
“Головне, аби вони мали не декларативний, а практичний характер, – вважає директор Центру досліджень національної стійкості Олег Бєлоколос. – Щоб вони мали завчасно визначений сторонами алгоритм послідовних дій. Тобто, діяли не так, як це сталося на початку вересня 1939 року, коли ані Британія, ані Франція не мали скоординованих планів допомоги Польщі, чим багато у чому прирекли її на швидку поразку”.
І хоча гарантії безпеки для України обговорюються давно, ні на полях Мюнхенської безпекової конференції, ні перед черговим раундом переговорів Україна-США-РФ так і не з’явилось ясності, які ж гарантії безпеки нам, і наскільки ці пропозиції сильні та чіткі (а не повторюють Будапештський меморандум 1994 року).
Досвід тридцятирічної давнини викликає очевидне побоювання, що майбутні гарантії безпеки можуть виявитись такими ж порожніми. Тож не дивно, що Україна вимагає не політичних обіцянок, а юридично зобов’язуючих договорів.
За словами Олега Бєлоколоса, у стратегічному плані перед Україною стоїть два завдання: розвивати власні потужні сили стримування зовнішньої агресії та укласти юридично-зобов’язуючі угоди про взаємну допомогу (зокрема військовими засобами) з країною, яка володіє ядерною зброєю, та аналогічних угод з низкою країн нашого регіону.
Але зараз це не означає стовідсоткового захисту і швидкої реакції союзників.
“Думаю, що всі розуміють, що Будапештський меморандум 2.0 – це неприпустимо, що це питання закрите, і тепер Україна має отримати гарантії іншого порядку. Але, де-факто, може скластись так, що як тільки ми підемо на поступки і бойові дії на якийсь час “заморозяться”, всі можуть швидко “забути”, що треба створювати якісь механізми, проводити національні ратифікації… Тому потрібно, по-перше, аби все було чітко зафіксовано і ратифіковано, по-друге, на основі цих документів мають бути створені такі механізми, які автоматично запустять реакцію – чого не було в Будапештському меморандумі”, – зазначає завідувач відділу Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Їжак.
Та навіть у такому разі, за його словами, існують ризики, що партнери України, як тільки можна буде цього не робити, цього не зроблять.
“На жаль, потреба дати картинку щодо гарантій безпеки, приміром, запевнення, що союзники вступляться за Україну протягом 72 годин, може ввести нас в оману, – каже Марія Золкіна. – Коли оголосять, підпишуть, навіть Конгрес США підтримає, але… виконувати не будуть. І нікого не змусиш”.
Тому, вочевидь, “перемовини” з тиском на Україну продовжуватимуться. І нам варто їх терпіти з двох причин. По-перше, такі зустрічі дають надію на продовження обмінів полоненими. По-друге, це не дає Кремлю можливості кричати, що саме Україна відмовляється від зустрічей і не хоче миру.
Тетяна Урбанська
