Зараз ми спостерігаємо момент, коли велика світова політика стискається до маршруту між двома містами – Мюнхеном та Женевою. Якщо Мюнхенська конференція з безпеки завжди була такою собі “вітриною” чи, як влучно зауважив прем’єр Баварії Маркус Зедер, “спід-дейтінгом” геополітики, де всі намагаються сподобатися одне одному, то Женева – це вже холодна кімната очікування, де має вирішитися, чи буде завтра мир, чи війна піде на новий розворот.
Цьогорічний Мюнхен для України став роботою над помилками після Давосу. Пам’ятаєте, як нещодавно у Швейцарії Володимир Зеленський різко критикував Захід за повільність? У Мюнхені стратегія змінилася. Замість звинувачень – візуальний шок: екрани за спиною президента показували не його обличчя, а маршрути російських ракет та кадри роботи українських дронів-перехватчиків. Це був сильний хід – привезти війну в її натуральному, технологічному вигляді прямо в затишні зали готелю Bayerischer Hof. Зеленський 30 разів сказав “дякую” партнерам.
Це не просто ввічливість, а тверезий розрахунок: не можна критикувати тих, хто дає тобі зброю, коли за столом у Женеві вже сидять представники Трампа.
До речі, про американців. Головною інтригою було порівняння Марка Рубіо та Джей Ді Венса. Якщо торік Венс шокував Європу заявами, що США більше не хочуть бути її нянькою, то нинішній держсекретар Рубіо виступив як “добрий поліцейський”. Він згадував свої італійські та іспанські корені, жартував про німецьке пиво в Америці та запевняв у дружбі. Але якщо прибрати цей шарм, то в сухому залишку – той самий курс Трампа. Рубіо фактично сказав: “Ми будуємо новий світ на руїнах старого, де пануватиме право сили та економічний прагматизм. Європо, ти з нами чи сама по собі?”. Це ностальгія за часами, коли великі держави просто ділили світ, і Європі в цій схемі пропонують або платити більше, або втратити право голосу.
На цьому тлі цікаво виглядав губернатор Каліфорнії Гевін Ньюсом. Він став такою собі надією для європейських еліт, які хочуть просто “перечекати Трампа”. Його риторика – це повернення до класичного ліберального союзу, і багато хто в ЄС готовий знову заснути під цю солодку пісню, аби тільки не витрачати мільярди на власну армію.
Але прокидатися доводиться. Президент Франції Еммануель Макрон у Мюнхені прямо заявив: Європа має стати геополітичною суперсилою. Це вже не просто розмови, а відчуття страху. У звіті конференції чітко сказано: якщо в Україні настане гіпотетичне перемир’я, Росії вистачить пів року, щоб підготувати атаку на НАТО.
Європейці нарешті зрозуміли, що український досвід війни дронів – це те, чого у них немає. Ми вже не просто прохачі, ми – єдиний реальний щит проти технологічної агресії, до якої старе НАТО виявилося не цілком готовим.
І ось із цього яскравого мюнхенського “спід-дейтінгу” ми переносимося в Женеву, де вчора, 17 лютого, почався третій раунд тристоронніх перемовин (Україна, Росія, США). І тут реальність набагато похмуріша. Політична група вже зайшла у глухий кут. Причина – повернення Володимира Мединського в російську делегацію. Це людина, чия задача – не домовлятися, а читати лекції про Рюрика і “історичну справедливість”, затягуючи час. Путін знову грає в ідеологічну тяганину, поки його армія тисне на Донеччині.
Зеленський в інтерв’ю Axios чітко сказав: у нас немає часу на “це лайно” і філософствування Мединського. Росія вимагає весь Донбас, що для України є абсолютно неприйнятним. Референдум, про який домовилися з Вашингтоном, ніколи не підтримає здачу територій, за які пролито стільки крові. Максимум, на що може погодитися українське суспільство в момент крайнього виснаження – це фіксація лінії фронту без політичного визнання окупації.
Найгірше те, що поки в Женеві говорять про мир, Росія шле “сигнали” ракетами. Масований удар у ніч перед перемовинами – це і є справжня позиція Кремля. Вони намагаються примусити до “поганої угоди”, де Європа знову залишиться за дверима. Саме тому присутність європейців у Женеві, на якій наполягав Київ, є критичною. Ми не хочемо, щоб два великих гравці вирішували нашу долю, забувши про безпеку всього континенту.
Ми зараз у точці, де дипломатичний етикет Мюнхена розбивається об залізо Женеви. Україна демонструє конструктивність, але не готова до капітуляції під маскою миру. Головне питання залишається відкритим: чи готові США та Європа перейти від теплих слів до реальних гарантій, які змусять Мединського замовкнути, а Путіна – зупинитися.
Ігор Петренко, політолог, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень
за посиланням
