Оголошення про тарифи було зроблено о сьомій ранку за сіднейським часом і тому в австралійців, на відміну від більшої частини світу, вже була можливість наговоритися на бізнесових ток-шоу та радіопередачах з цього приводу. Загальний висновок було точно сформульовано авторитетним місцевим оглядачем Пітером Хартчером: з економічної точки зору Австралію «пронесло», бо вся торгівля з США — приблизно 5% зовнішньої торгівлі й тариф для Австралії – найнижчий, 10%, тобто реального економічного впливу, за великим рахунком, тариф на економіку Австралії не буде мати.
Проте ці тарифи — пряме порушення багатьох міждержавних угод, перш за все угоди про вільну торгівлю між США та Австралією, які було підписано найвищими достойниками обох країн і ратифіковано парламентами обох країн, і якщо США можуть порушити міждержавні угоди такого рівня, то чого тоді варті будь-які інші домовленості з Америкою?
Ось простий приклад геополітичних проблем
США обклали тарифом у 22% весь експорт з Вануату. Якщо ви не чули про Вануату, то це — одна з невеликих країн Океанії, яких там багато. Всі вони маленькі (в Тувалу, іншій острівній країні, наприклад, всього 10 тисяч жителів), але це не заважає їм грати велику роль в деяких питаннях.
З політичної точки зору — це багато голосів в різних міжнародних організаціях, від ООН до ФІДЕ. Голос Тувалу або Вануату в ООН «важить» рівно стільки ж, скільки голос Німеччини або Іспанії. З іншої політичної точки зору — в регіоні три з дванадцяти країн, які визнають Тайвань (і для Тайваню це дуже важливо).
З економічної точки зору — це величезні (бо території країн дуже великі – острови в океані розкидано так, що площа водної поверхні Федеративних Штатів Мікронезії складає приблизно 3 мільйони квадратних кілометрів, або п’ять Україн) площі води для промислової риболовлі.
Але головне значення острівних країн — військове. Той, хто контролює острівні держави Тихого океану, контролює сполучення між континентальними Сполученими Штатами та так званою «першою лінією островів», тобто ланцюгом великих островів (від Японії до Тайваню і островів Південної Кореї), які закривають Китаю вільний вихід у відкритий океан, а також між США та Австралією і Новою Зеландією. Саме тому, наприклад, на всіх цих тихоокеанських островах під час Другої Світової були бази країн, що воювали, і зараз найбільша острівна база США на атолі Гуам — саме в Мікронезії (регіоні, а не країні).
Китай зараз прагне залучити маленькі тихоокеанські держави на свою сторону. Аби не визнавали Тайвань. Аби голосували в ООН разом з Китаєм. Аби допомагали Китаю або його союзникам у якихось інших, символічних і не таких вже символічних міжнародних голосуваннях. Але головне — аби мати можливість будувати свої військові бази на островах Тихого океану. Донедавна в регіоні повністю домінували США плюс деякими країнами опікувалися (буквально опікувалися, включаючи в деяких випадках повне делегування дипломатичних чи військових функцій) Австралія та Нова Зеландія. Проте останні сім-вісім років Китай активно шукає ті країни в регіоні, які думають про те, аби змінити покровителя.
Першою країною, яка «відкрила ворота» Китаю, були Соломонові Острови, що підписали угоду про взаємну безпеку у 2022 році. Був великий скандал, бо формально ця угода дозволяє ВМФ Китаю мати довгострокову присутність на Соломонових островах — щось на кшталт бази Тартус російських ВМС в Сирії, і тамтешній президент виступив з офіційними заявами про те, що ніколи-ніколи-ніколи там не буде китайських бойових кораблів постійного базування, але «осадочок лишився».
Другою найслабшою з точки зору «залицянь» Китаю країною регіону вважається якраз Вануату. І австралійська держава, наприклад, з міркувань національної безпеки, профінансувала купівлю місцевої компанії мобільного зв’язку, аби її не купив China Mobile. А Вануату (під тиском Вашингтону й Австралії) підписали з США угоду про регулювання риболовлі в регіоні (бо китайські риболовні судна іноді – не такі вже й риболовні й США просить всі країни регіону докладати зусилля для того, аби не було і неконтрольованого риболовства, і неконтрольованого переміщення суден з невідомими цілями).
Тобто всі ці атоли та острови — це не про економіку, це про геополітику і геостратегію. Про злітні смуги й глибоководні порти, а не про експорт. Тим більше, що майже 100% експорту з Вануату в США — це кава, місцева рослина, яку перетирають на порох, розчиняють у воді і п’ють полінезійці замість того, аби пити алкоголь. І цього експорту всього аж 6 мільйонів доларів на рік. Тобто заради мільйона доларів, які будуть збиратися тарифами з експорту кави, США отримує статус ненадійного союзника, для якого цей мільйон важливіший, ніж ймовірний перехід того ж Вануату під патронат Китаю.
Можна тільки процитувати камбоджійського принца Сіріка Матата, який в 1975 році написав останнього листа послу США в Камбоджі, що закінчувався рядками «I have only committed the mistake of believing in you, the Americans», перед тим як Червоні Кхмери його повезли розстрілювати. Цитата дуже точно передає відчуття від проголошених Трампом тарифів і її сьогодні не згадав тільки лінивий.
