Ми входимо у період турбулентності — без швидких відновлень, але з постійними рішеннями, відповідальністю та потребою у витримці. Зміни у поведінці споживання, обережність у витратах не першої необхідності й, звісно, зниження купівельної спроможності. Люди рахують гроші. І на перший план виходить відповідальність за власне життя та безпеку своїх родин.
Я не запропоную універсальних рецептів. Але для себе я чітко визначила два принципи, на яких ми тримаємося в цей складний час: стійкість і людяність.
Стійкість — це не абстракція
Для мене стійкість — це не просто риса, якою захоплюється світ, дивлячись на Україну. Це щоденна робота команд. Здатність зберігати фокус, підтримувати один одного, не втрачати сенс у тому, що ми робимо, навіть коли обставини змінюються щодня.
Робота у прифронтових і наближених до фронту регіонах — це зовсім інша реальність. Тут бізнес завжди про ризик, але водночас — про велику відповідальність. Відповідальність не лише за співробітників, а й за громаду, частиною якої ми є.
Я збираю історії стійкості. Мені важливо чути, як проста, людська допомога у відділенні — іноді зовсім елементарна — мала значення для конкретної людини. І не обов’язково, щоб вона була нашим клієнтом.
Під час однієї з акцій у Дніпрі, коли діти приносили малюнки й отримували солодкі подарунки, співробітники звернули увагу на один аркуш. Це був не просто малюнок — а лист. Хлопчик, 11 років, родом із Покровська. У листі він писав, що мріє про мир і про новорічний подарунок — футбольний м’яч. Команда не залишилася осторонь. Купили два м’ячі — ігровий і золотий, «на пам’ять». Запросили тата з сином і просто здійснили маленьку мрію. Без звітів і формальностей.
У такі моменти особливо гостро розумієш: бізнес може бути точкою опори, навіть коли світ навколо нестабільний.
Про людяність і невидимі зв’язки
Багато таких історій пов’язані з людьми старшого віку. Вони приходять розпитати про техніку, приносять старі ліхтарики, пульти, яким по 20 років. Вони люблять проводити час із нашими співробітниками і отримують увагу навзаєм.
Нещодавно в Лубнах до магазину прийшла пара старшого віку. Син подарував їм електрогриль, але як ним користуватись вони не розуміли. Співробітник запропонував принести прилад у магазин. Вони прийшли… із сирими стейками всередині. І замість інструкцій «на словах» була жива демонстрація — з посмішками, турботою і відчуттям, що тебе тут не поспішають «відпустити», а хочуть допомогти.
Після одного з обстрілів, коли не було світла, у магазин на Воскресенській забігла молода мама з хлопчиком. Вони поспішали на свято в садок — у костюмі вовка не був пришитий хвіст. Вона питала, чи не продаємо ми нитки й голку.
Виявилося, що охоронець завжди носить із собою маленький набір для шиття. Він пришивав хвіст, співробітники розважали хлопчика. Свято було врятоване.
А на Хрещатику, до нашої кав’ярні часто заходить дідусь. Він купував або каву або солодку трубочку — разом не виходило. Співробітники це помітили й почали тихо «доукомплектовувати» замовлення за власні кошти. Без слів. Без показовості. У таких деталях і живе справжня людяність.
Сила людини розкривається у стосунках, увазі й співчутті. Саме ці невидимі зв’язки виявляються найміцнішими.
Про країну, яка обирає життя
Ми живемо в країні людей, які щодня доводять: цінність людського життя — не абстрактна ідея, а вибір. У виборі залишатися, працювати, допомагати, підтримувати одне одного.
Попри втому, тривалість випробувань і невизначеність, Україна зберігає дивовижну здатність до надії. Не наївної — а такої, що тримається на діях, відповідальності й внутрішній силі.
Світ дивується українській стійкості. Але насправді дивують не абстрактні поняття — дивують люди.
Підсумок року, який я забираю з собою у рік 2026-й, дуже простий: найцінніший ресурс у цій країні — це люди. І якщо майбутнє не обіцяє простих років, то найбільша цінність бізнесу — це команди та їхній розвиток. На всіх рівнях. Через стійкість. І через людяність.
