Під час війни національна безпека України залежить не лише від героїзму наших військових, а й від здатності країни ефективно забезпечувати армію необхідною продукцією. Одна з головних проблем у цьому контексті — відсутність у країні системного підходу до локалізації оборонних закупівель. Коли в країні йде війна, питання економічної незалежності стає не менш важливим, ніж перемоги на полі бою.
Чому локалізація критично важлива і як вона може розв’язати ці проблеми? Наразі українська легка промисловість здатна забезпечити Збройні сили всім необхідним, але частина замовлень віддається іноземним постачальникам, які не завжди можуть гарантувати якість і своєчасність поставок.
Що таке локалізація? Це така державна політика, коли перевага надається продукції, виробленій на території країни, або за умови значної частки місцевої складової. У воєнний час це питання набуває особливого значення через кілька ключових чинників:
Олег Мітрохін — бізнесмен, власник компанії МІК. Компанія МІК — провідний український виробник спецодягу для різних галузей, зокрема для промисловості, будівництва та сфери безпеки.
Національна безпека. Власне виробництво унеможливлює залежність від іноземних постачальників, які можуть зірвати поставки або надати продукцію неналежної якості. Коли продукція виробляється всередині країни, ризики затримок або зривів поставок мінімізуються. Тим більше, що українські приватні виробники, навіть працюючи під обстрілами й у складних умовах, демонструють високу якість і дотримуються термінів, на відміну від деяких іноземних компаній чи державних підрядників.
Економічна стабільність. Закупівлі у вітчизняних виробників стимулюють економіку, створюють робочі місця і наповнюють бюджет, що є критично важливим у період війни. Локалізація забезпечує десятки тисяч робочих місць для українців, а 40% грошей, сплачених державою українському виробнику, повертаються до бюджету у вигляді податків. З іноземним виробником — від 0 до 10−15%.
Створення бази для економічного розвитку. Гроші, які українські виробники можуть зараз інвестувати в розвиток виробництва, дозволять їм ефективно боротися за внутрішній і зовнішній ринок після завершення війни. А це — додаткові аргументи, які зможуть зробити українську економіку потужною, а Україну — привабливою для роботи та життя.
Я переконаний, що всі закупівлі для потреби сил оборони має бути максимально локалізовано. Як представник легкої промисловості, підтримую наміри Міністерства економіки затвердити проєкт постанови, який передбачає обов’язкову частку локалізації у 25% для продукції легкої промисловості з 2025 року, з подальшим підвищенням цього показника до 40%. Це дозволить не тільки запобігти зловживанням із прихованим імпортом, але й гарантувати, що державні кошти підтримуватимуть українського виробника.
У багатьох країнах — в тому числі у наших ключових партнерів — локалізація є ключовою умовою для державних закупівель. У США закон «Buy American» передбачає, що значна частка продукції для державних потреб має вироблятися на території США. Такий підхід стимулює розвиток національної економіки та створює робочі місця. Французький уряд теж активно підтримує локальних виробників у оборонній сфері, щоб уникнути залежності від іноземних постачальників. У Індії у рамках програми «Make in India» держава надає пріоритет замовленням у місцевих виробників, особливо у сфері оборони, що допомагає створювати нові робочі місця і розвивати промисловість. Ці приклади демонструють, що локалізація — це не лише економічний вибір, але й питання суверенітету.
Критики локалізації кажуть, що це неодмінно призведе до зростання цін або падіння якості. Але щодо цін на всі питання відповідають податки — 40% поверненням до бюджету. А щодо якості у виконанні іноземців є багато питань. Наведу два яскравих приклади, коли залучення іноземного підрядника в обхід наявних в Україні виробничих потужностей створило проблеми для збройних сил і призвело до втрат грошей платників податків.
Історія перша. Кейс компанії «Фармінко Норд». Ця компанія виграла тендер на постачання зимових маскувальних костюмів і вітрозахисних курток для українських військових. Однак замість того, щоб виготовити форму в Україні, замовлення було передано до В’єтнаму, де продукція була виготовлена з порушенням технічних вимог і абсолютно за межами строків. У результаті — затримка постачань як мінімум на 3 місяці, неналежна якість виготовленої продукції (і щодо безпеки, і щодо комфорту для військових), втрачені робочі місця для українців і витрачені на вʼєтнамців українські податки.
У цьому випадку держава опинилася заручником ситуації: прийняти товар низької якості означало ризикувати життям і здоровʼям солдатів, але відмова від поставки залишила б армію без зимової форми. Такі інциденти показують, що відсутність вимог локалізації – це не просто економічна, а стратегічна помилка. Тим більше коли замовлення передаються до країни, яка займає показово «нейтральну» позицію по нашій війні, а фактично є головним партнером Росії у Південно-Східній Азії.
Історія друга — найсвіжіша — про 10 млн доларів, які з залученням іноземного виробника намагалися засвоїти колишній нардеп і колишній радник міністра оборони. Слідство зазначає, що колишній радник ексзаступника міністра оборони вступив у злочинну змову з нардепом II-IV скликань, щоб заволодіти бюджетними коштами на замовленні понад мільйон комплектів одягу для українських військових за угодами, які уклали у 2022 році за завищеними цінами.
Організував схему іноземець — шахрай міжнародного масштабу, який неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності у Франції, Іспанії, Туреччині та Індонезії. Для виконання замовлення він підібрав текстильний холдинг у Туреччині та обіцяв його керівникам сприяти в отриманні великого оборонного замовлення завдяки своїм зв’язкам із впливовими українськими чиновниками та політиками.
В обох випадках небажання працювати з реальним національним виробником призвело до втрати державою грошей і часу, а бійцями Сил оборони — або власних грошей на нормальну форму, або здоровʼя. Що є абсолютно неприйнятним в умовах війни. Залежність від іноземних постачальників часто породжує подібні кризи якості чи термінів постачання, а локалізація мінімізує ці ризики.
Зараз Кабінет міністрів, Мінекономіки, Міноборони, Державний оператор тилу мають зосередити свої зусилля на унеможливленні подібних кейсів. Крім затвердження нових підходів до локалізації, урядові структури мають зосередитись на:
- Контролі за виконанням правил локалізації. Державні замовлення мають отримувати реальні виробники, а не компанії-посередники.Адекватному плануванні.
- Замовлення мають бути оголошені завчасно, щоб виробники могли підготувати необхідні ресурси та дотримуватися термінів.Напрацюванні механізмів державної підтримки виробників.
- Доступне кредитування й інвестиції у розвиток виробничих потужностей, сировини та технологій зроблять локалізацію ще ефективнішою.
Локалізація оборонних закупівель — це не просто економічний інструмент, а стратегічне рішення, яке впливає на здатність держави забезпечити своїх військових і підтримати власну економіку. Замість того щоб підтримувати іноземні компанії, які зрештою постачають неякісну продукцію, Україна має зробити ставку на власних виробників. Адже наші підприємства здатні не лише забезпечити армію якісними товарами, а й зміцнити економіку, створюючи міцний тил для наших захисників. Локалізація — це крок до перемоги.
